Я часто зустрічала історії людей, які живуть «на дві країни». Вони однаково люблять обидві, бачать у кожній свої привабливі й негативні риси. Тим не менш, у кожній з них вони відчувають себе як вдома, з радістю повертаються і мають свободу бути тими, ким вони є.

Та сьогодні про тих, хто «застряг», загубився або опинився на роздоріжжі. Сьогодні про болісну імміграцію і про те, як вона обмежує і закриває людину. Мабуть, цього я боялася найбільше. Але поки в мене стадія ейфорії, у Ванкувері ми лише другий тиждень, тому ця історія не про мене.

Це явище можна назвати відмовою приймати реальність. І коли цей процес затягується, відбувається невідворотнє.

Це не зізнання, не інтерв’ю й не телешоу «Табу» (якщо Ви ще його пам’ятаєте). Це те, що я почула від таких же українців, як я. І це, мабуть, те, з чим зіштовхується левова частка ньюкамерів (новоприбулих).

*усі судження автора є суб’єктивними й не мають на меті засуджувати, ображати інших чи стверджувати, що є правильним, а що – ні

Ознаки синдрому “між двох країн”:

  1. Рожеві окуляри й очікування легкого безхмарного життя.

Ви вірите в «американську мрію»? Чи ж бо в «канадську»? Я – ні. Я вірю у важку працю й роботу над собою. Нам пощастило, бо ми їхали на все готове: житло, роботу, візові витрати й оплачуваний переїзд. Цьому передувала знову-таки праця та довготривалі стажування Андрія, його цілеспрямованість. Та більшість історій не про це, а про пошуки кращої долі. Це історії про нестабільність, нічні зміни, орендовані кімнати на окраїні міста і довгий шлях до середнього класу. Я не знаю звідки – можливо, з кіно чи розповідей «щасливців» – хтось вірить у те, що на нього чекають з відкритими обіймами й пропозиціями престижної роботи. На жаль, ні.

  1. Ізольованість

Добре це чи погано, вирішуйте самі. Я знаю сім’ї, які впродовж всього «заокеанського» життя перебувають в українських/російських районах, уникають спілкування з іншими націями й категорично не вчать англійську. Ну й дійсно, навіщо вивчати мову чи заводити іноземних друзів, якщо навколо одні «наші»? Це також можна виправдати бажанням не втратити коріння чи «американізуватися» повністю. Кожному своє. Я не заперечую, що є інтроверти й екстраверти, люди з різними ситуаціями і обставинами. Та на мою суб’єктивну думку, всі ці обмеження ні до чого. Як я люблю казати, все в нашій голові. Не бійтеся вчити іноземні мови, розмовляти ними – нехай з помилками й акцентом. Перестаньте розділяти людей на «своїх» і «чужих». Це обмежує лише вас самих. Можна мати друзів різного походження, кольору шкіри й віросповідання. Руйнування цих невидимих стін дозволить дивитися на світ справді відкритими очима.

  1. Зневіра

У будь-якій статті про психологічний аспект імміграції Ви знайдете перелік стадій, які обов’язково проходить кожен. Спочатку, звісно, все вражає, дивує й захоплює. Потім Ви звертаєте увагу на недоліки. А коли приходить розуміння, що «добре там, де нас нема», настає депресія. Найсумніше трапляється, коли людина буквально «застряє» в цьому стані й опускає руки. Вона повторює собі, як мантру, «краще не буде», «мову мені не вивчити», «завжди буду працювати касиром» і т.д. Звісно, з таким налаштуванням існує ризик, що мантра перетвориться на реальність. Та все не так печально. Так, будуть труднощі – безліч труднощів, підйомів і падінь. Будуть болісні поразки, зломи особистості, внутрішня боротьба. Але це шанс стати тим, ким мріяв. Змінити кар’єру, перевчитися, створити нового «себе».

За успіхом і життям мрії стоятимуть роки (!) безперервної роботи і, в першу чергу,роботи над виходом із зони комфорту. Для когось це спілкування англійською, низькооплачувана робота чи боротьба з власною некомунікабельністю. Одним словом, борітеся – поборете.

У жодному разі те, що я пишу, не є універсальним, об’єктивно правильним і обов’язковим. Усі ми різні, і долі наші теж. Я пишу це, як бачу, як відчуваю на даний час. Я борюся з власним максималізмом, іноді перестаю вірити в те, що мрії залежать від докладених до їх виконання зусиль.

Імміграція – це не втеча. Це сміливість. Я чую історії про те, як українці переїжджають, не знаючи, що робитимуть і де житимуть. А потім невпинно працюють і втілюють мрії в реальність. Постійно запитую себе, чи вистачило би мені такої сміливості, й не находжу відповіді. Українці, ви – неймовірні. Лише ви самі здатні здійснити свої мрії.