Ви знаєте Ванкувер як одне з найкращих міст світу. Він постійно займає передові позиції у різноманітних рейтингах, притягує до себе тисячі туристів й іммігрантів, які хочуть залишитися. Важко сперечатися: безпека, чистота, гірські краєвиди, океан, мультикультурне толерантне суспільство й ще купа позитивних аспектів роблять Ванкувер бажаним dream destination (пункт призначення, місто мрії). 

Втім, мушу вас трохи засмутити. На світі не існує ідеальних міст. Можна проводити дослідження, вимірювати рівень щастя населення, якість води з-під крану й чистоту повітря, але будь-де ви знайдете як переваги, так і недоліки. У кожного з нас свої потреби, переконання й світогляд: те, що для одного може бути нормальним, для іншого є неприпустимим.

Та сама історія і з Ванкувером. Він, безсумнівно, чарівний і надихаючий. Але є декілька речей, які мені в ньому не подобаються. Сьогодні я почну розповідь про них.  

Ідеальне місто може бути зовсім неідеальним

Безхатченки

Ванкувер, насправді, не дуже чепурний. Більшість центральних вулиць окуповано такими-собі дауншифтерами. Для нас вони, швидше, безхатченки, та для ванкуверців – це люди, які обрали своєрідний стиль життя. Бути безхатченком у «найкращому місті світу» – ціла культура. Часто вони виглядають, як трохи пом’яті хіпстери з купою речей (призначення яких невідоме), а ще поряд з ними лежать великі гарні породисті собаки. Мені завжди цікаво, де вони їх знаходять. «Дауншифтери» можуть бути абсолютно мирними й мрійливими (назвемо це так), можуть грати на якомусь інструменті, співати, дивитися фільми з телефону (у них вистачає грошей на Інтернет!), дискутувати зі своїми друзями чи просто сумирно спати.

Іноді вони можуть кидатися коробками, плювати (добре, якщо не в вас), кричати щось про кінець світу чи тишком-нишком розбивати вечорами вітрини дорогих бутиків.

Є у Ванкувері і просто диваки й наркозалежні. До усіх цих категорій як держава, так і місцеві жителі, навчилися ставитися нейтрально. Поки «дауншифтери» не порушують спокою інших, вони мирно співіснують й роблять все, що заманеться.

Одного разу з нами в тролейбусі їхав чоловік під дією чогось, про що не прийнято говорити у благочестивій компанії. Він усім своїм виглядом показував, що «something is not right» (щось не так) й час від часу приковував до себе десятки поглядів. Але ніхто й слова йому не сказав. І не сказав би.

Є у Ванкувері особливий район. Він має дурну славу й притягує лише найсміливіших туристів. Це вулиця East Hastings або Downtown Eastside. *для бажаючих переглянути ілюстрації на тему, раджу відвідати ось цю статтю з фото автора* Один із найстаріших районів міста відомий через величезну кількість наркозалежних, безхатченків та душевнохворих на вулицях, бідність, рівень злочинності та проституцію. У 80-х роках ХХ століття потік найнебезпечніших наркотичних препаратів, ліквідація централізованих психіатричних лікарень, боротьба з проституцією та наркоторгівлею в сусідніх районах поступово перетворила Downtown Eastside на притулок для неблагополучних не лише з Ванкувера, а з цілої Канади. Як я зрозуміла, влада вже давно припинила спроби покращити ситуацію й переселити люд подалі від центру. Врешті-решт, ніхто не може насильно змусити людей відмовитися від наркотичної залежності чи піти жити на іншу вулицю. Принаймні, не в Канаді.

Окрім хвороб, бідності й загального неблагополуччя, в Downtown Eastside є й інші особливі риси. На вікнах більшості закладів стоять металеві грати, місцеві «готелі» та квартири дуже дешеві й не ремонтуються роками (бо кому це треба). Часто тут відкритий такий собі блошиний ринок: місцеві приносять старі речі (або нові знахідки) й обмінюються ними – мабуть, тут можна знайти все, на що здатна уява. Але навряд чи жителі сусідніх районів беруть участь у цьому дійстві.

Для звичайного українця таке ставлення до не дуже адекватних товаришів здається неприпустимим. Звісно, можна прожити у Ванкувері півжиття й ніколи не стикнутися з агресивністю чи непередбачуваними діями жителів вулиці. І було б чудово, якщо б у всіх був саме такий досвід.

Для канадійців – це частина звичайного життя. Диваки, безхатченки й наркозалежні – частина канадського суспільства. Загальноприйнятний погляд такий, що будь-які відхилення у поведінці (у межах розумного), ментальні захворювання, залежність від спиртного/тютюну/наркотиків не має робити людину ізгоєм чи закривати її в лікарні, допоки це не загрожує іншим (або життю самої людини). Тут кажуть, що це їх власний вибір – комусь подобається романтика вуличного життя.

Знаю, тема делікатна й контроверсійна. Знаю, деякі з вас вже дочитують, обурені бездіяльністю місцевої влади, й не розуміють, як можна було таке допустити. Деякі подумають, що у нас ще квіточки і, наприклад, в Сан-Франциско ситуація гірше. Деякі стануть на захист неблагополучних товаришів, бо вони теж люди й мають право. І ви всі будете правими. Те, що ми не бачимо подібного на українських вулицях, не означає, що в нас немає безхатченків, наркозалежних чи душевнохворих. Закрити очі на проблему (а хворих у лікарнях) не дорівнює вирішити її.

На жаль, зараз існування районів як Downtown Eastside – це один з найгуманніших варіантів. Якщо вам це здається неприпустимим, згадайте, що ніхто (навіть ви!) не застраховані від ментальної хвороби чи складних життєвих обставин, які змусять звернутися до залежності (нарко-, алко- чи тютюнової). На жаль, навіть одне з найкращих міст світу страждає від розриву між бідними й багатими й не може запобігти поширенню наркотичних речовин. 

Що ще приховує привабливе й щасливе місто західного побережжя? Розкажу – лише дочекайтеся.

Що ви думаєте про райони на кшталт Downtown Eastside? Чи психіатричні лікарні це вихід?