Не встигла я оком змигнути, як пролетіли українські канікули. Прошмигнули, промайнули і залишили по собі теплі спогади. Так трапляється, мабуть, з усіма важливими подіями: ви чекаєте Нового року / весілля / випускного, мимоволі уявляєте в голові ідеальну картинку, а потім приходить День Х – і все відбувається зовсім не так. Дівчинці у 19 варто було б зарубати це на носі. Та, коли мова йде про рідний дім і ще рідніших людей, єдине, до чого ми дослухаємося, – це схвильовані передчуття серця.

А ще людям подобається планувати. Складати списки місць, які треба відвідати, справ, які треба встигнути, людей, з якими хочеться зустрітися… Коли ми замріяно прописуємо кожен пункт списку, десь у світі усміхається один сивоголовий Бог.

Я не виняток. Довгі 6 місяців у Канаді, які пролетіли як один день, я час від часу переживала хвилинки суму. Теплий чай і розмова з Андрієм швидко рятували ситуацію. Коли ж до нашого рейсу Ванкувер – Париж – Київ залишився тиждень, почалася чудасія. Я годинами слухала концерти Океану Ельзи й виступ Руслани на Євробаченні 2004, танцювала й бігала по квартирі, згадувала найсмачніші ресторани Києва і обирала сувеніри. Андрій не міг повірити, що я можу бути на емоційному підйомі так довго. А я не могла повірити, що десь там далеко (а ніби й близько) на мене чекають рідні люди, знайомі місця, смачна їжа і мільйони обіймів.

По приїзду щось пішло не так. Після двох діб без сну і зміни часових поясів я була схожа на ведмежатка, якого розбудили під час зимової сплячки. Я намагалася щось вдіяти: пила Мелатонін (таблетки для нормалізації біоритмів), підлаштовувалася під український режим сну, займалася справами. У результаті ж, плелася по місту з напівзаплющеними очима. Як-то кажуть, любиш літати – люби і джетлаг (синдром зміни часового поясу). 

Другий тиждень почався з хвороби. У день, коли до нас з’їхалися усі родичі, я відчула, що наступає вірус. Я отримала повний пакет: кашель, нежить і температуру. Мабуть, доля вирішила, що настав час повалятися в ліжку й відчути всю силу батьківської турботи.

Як ви вже здогадалися, останній тиждень перебування в Україні я намагалася встигнути реалізувати заплановане: зустрічі, покупки, поїздки. Життя внесло свої корективи. І все, що залишається в такій ситуації,  – прийняти і жити далі.

Під час зустрічей з учителями, рідними, друзями і знайомими мені ставили багато запитань. І на деякі з них мені було важко знайти відповідь. На одне запитання відповідь знайшлася у ході українських канікул.

Де жити краще?

Ще два роки назад я і подумати не могла, що життя закине мене кудись аж на далекий континент за океаном. Я мріяла про подорожі, але ні «американська мрія», ні старенька Європа аж ніяк не ввижалися мені привабливими. Я була задоволена своїм життям і не докладала зусиль, щоб виїхати за кордон. Як завжди це буває, Інтерсіті +, випадкова зустріч з Андрієм і розуміння, що один без одного вже ніяк, перевернуло моє життя з ніг на голову. Спочатку я була налаштована категорично, та з часом зрозуміла, що поки я молода і безстрашна, чому б не спробувати життя за межами України.

Я встановила нове правило для самої себе: який би не був досвід – гарний чи поганий, це все одно досвід! З таким підходом мені було легше сприймати обидві сторони Ванкувера – привабливу й не дуже.

Після перших поїздок до Європи у мене відбулося певне переосмислення. Ні, не через те, що там краще / чистіше / ідеальніше. Там просто інакше. Інші люди, культура, підхід до проблем, погода і їжа. Дуже важливо сприймати реальність такою, яка вона є. І пам’ятати – навіть у найкращих країнах світу є свої проблеми й дивакуватості. Питання в тому, чи ви згодні з ними миритися й жити.

  

Їхати до Канади було цікаво. По-перше, українці знають про Канаду не так багато. Нам одразу спадають на думку неймовірної краси краєвиди, щасливі люди і Трюдо зі смішними носками. Цим (а ще кленовим сиропом) обмежуються наші знання. По-друге, Ванкувер постійно очолює рейтинги як одне з найкращих міст для життя. Хіба не інтригуюче побувати в такому місті? По-третє, життя за межами Батьківщини відкриває очі. Ні, не на те, що в Україні гірше, а в Канаді краще. Знову ж таки, все відносно. Швидше, переїзд за кордон дає змогу краще зрозуміти самого себе. Дівчата-українки, з якими мені пощастило зустрітися на Канадщині, підтвердили цю теорію. Вони, як і я, відкрили в собі багато невідомих рис і здібностей. А все чому, товариші? Стрес, вихід із зони комфорту, незнайома культура, люди, мова. Хочеш чи ні, а доводиться переступати через свої внутрішні бар’єри, вчитися, ставати сильнішим і йти вперед.

Якщо ви живете навіть за тридев’ять земель від Батьківщини, ви все одно повертатиметеся з радістю і любов’ю. Принаймні, так відбувається з нами. Надивившись на гарні гори й океан, я мріяла нарешті побачити гладкий український степ, коли їдеш дорогою і видно стомлені поля й чіткий горизонт. Я мріяла їсти суницю з дачі і говорити українською в магазині. Мріяла придбати з десяток книжок українських авторів. Мріяла гуляти і гуляти, зустрічатися зі знайомими і друзями. Та, найголовніше, у реальності обійняти тих, з ким щоденно говорю по Вайберу і Скайпу. Де б ви не жили, такий досвід і емоції можна отримати лише вдома. Як добре, коли є куди повертатися. Як добре, коли на тебе чекають.

 

Я рада, що українські канікули відбулися. Нехай не ідеальні, але мої. Кіровоград-Кропивницький справді гарний: так радісно, що відкриваються нові затишні кав’ярні і модні ресторани, вулицями гуляють іноземці, місто живе. Київ – це окрема любов. Ще ніколи не мала відчуття туги за столицею, бо ж раніше плакалася на годинну дорогу до університету, потоки людей і шалений ритм. Та приїжджати до Києва у гості так само хороше, як відвідувати старих друзів. Боже, який він красивенний! Він дихає, росте, змінюється, але залишається особливим. Я була щаслива їздити в метро з книжкою, їсти морозиво на Хрещатику, вдихати бриз на Поштовій, згадувати молодість в Маці на Лук’янівці і просто дивитися на красу, поки не заболять очі. Мабуть, і справді починаєш любити Київ, коли в ньому не живеш.

Повернення до Ванкувера було неочікувано … звичайним. Ані тобі різких контрастів з Україною, ані вражаючих відмінностей. Ми просто повернулися додому. Не до істинного, але вже свого.

І все ж таки відповім на те популярне питання. Де краще жити? Добре там, де нас нема. Та ні, хай йому грець! Добре там, де ми є. Бо де б ми не були, з нами завжди наш характер, страхи, стереотипи й власна картина світу. Можна спробувати знайти ідеальне місце для життя, але

а) рейтинги й думка інших ваші найгірші помічники

б) швидше за все, такого місця не існує

За ці півроку у Канаді я зрозуміла, що по духу – це не моя країна, хоча в ній дуже багато позитивного (насамперед – люди). Це лише одна зі сходинок, а не кінцевий пункт призначення. І це круто! Вірю, попереду ще багато цікавого. 

Одним словом, я за досвід! Гарний, поганий, різний і суперечливий – він учить нас новому і це добре. А порівнювати Канаду і Україну – дурне заняття. Звісно, рейтинги, аналітики й числа покажуть на чиєму боці перевага, та, повірте, щастя вираховується не статистично. Воно завжди з нами – в нас самих.

Далі буде.