Героїня сьогоднішнього інтерв’ю – Вікторія з Вінниці. Вона навчається на першому курсі програми International Business у British Columbia Institute of Technologies, працює баристою у Starbucks і завжди каже «так» можливостям.

– Привіт! Розкажи, як ти опинилася у Північній Америці?

Перший раз я побувала у Ванкувері у 2014 році завдяки двомісячній програмі «Maidan Youth». Її було організовано українською діаспорою. Для програми відбирали 10 українських дітей, чиї батьки загинули або були поранені на Майдані. Мій батько був одним з тих, хто отримав тяжкі поранення. Тож я вирішила спробувати: написала есе, чекала на результати  – і, як виявилося, стала однією з 10 переможців. Протягом 2 місяців навчання у канадській школі я закохалася у Ванкувер і завела багато тісних знайомств – навіть плакала під час випуску. Зараз Ванкувер здається мені більш складним – я вже не сприймаю його, як дитина.

11 клас я провела, беручи участь у програмі FLEX: жила і навчалася у американській школі штату Міннесота. Повернувшись до України, я закінчила школу екстерном, склала ЗНО і вирішила вступати до Канади.

– Чому ти обрала таку віддалену країну для навчання?

Я довго вагалася між Канадою і США. На жаль, американське навчання доволі дороге. У європейських країнах багато грантів і стипендій для студентів, але, на жаль, після випуску з університету складно залишитися і влаштуватися на роботу. За цими критеріями, Канада залишається лідером. Моїм вибором став навчальний заклад ВСІТ, який хвалиться своєю бізнес-школою.

– Важко було переїжджати?

Ні, я ж вже знала, що таке Ванкувер і переїжджала навіть без допомоги агентств – на мене чекали канадські друзі. Коли я вперше була у Ванкувері,  я тісно спілкувалася з місцевими українцями, особливо Світланою Коминко. 75% українців тут саме завдяки їй. Вона викладає в ВСІТ і керує організацією OWL: компанія допомагає українським дітям вчити англійську в Канаді або вступати до місцевих коледжів. Тож я летіла з України вже до добрих знайомих. Для ньюкамерів організація OWL шукає і друзів, і приймальну родину – такий собі стартовий комплект.

– Мабуть, непросто було звикати до канадського життя. У тебе був культурний шок?

Я мала щось схоже на культурний шок, коли приїхала до Ванкувера у 2014. Тоді я відчула себе самостійною – далеко від сім’ї і друзів, інша мова і культура. Після цього досвіду я подорослішала і трохи змінила точку бачення світу. Коли я потрапила до Північної Америки вдруге, я вже знала, що очікувати. Так, наш світ відрізняється від цього світу, а наші люди – від цих людей.

Ще я помітила, що дуже швидко звикла до звичайного ванкуверського життя – навчання/робота. Зазвичай, у подорожах іншими країнами я не хочу здаватися туристом і стараюся жити, як місцеві. З Ванкувером відбулося навпаки. Все здається вже таким знайомим, що іноді хочеться знову стати туристом: гуляти містом, як вперше, задивлятися на гори і зачаровано зітхати. Буває, дивлюся на гори і думаю: «Я бачила їх сотні разів, але вони все одно такі ж красиві!».

– До хорошого швидко звикаєш. А як тобі канадська освіта у дії?

У нас класні вчителі: вони всі працювали в індустрії, про яку розказують на лекціях. З їхньою допомогою ми розуміємо, що нам чекати від реальної роботи на канадському ринку праці після випуску.

Також ВСІТ заохочує нас професійно розвиватися. Якщо ти бажаєш піти на воркшоп, конференцію чи інший освітній захід, можна написати адміністрації, чому тобі це потрібно, і вони покриють вартість квитка. Є стипендії, які оплачують частину навчання для певних програм і відзначають студентів з найвищими результатами.

Але є й інша сторона медалі. Коли я відвідувала Ванкувер у 2014, життя було легшим: менше проблем і відповідальності, більше вільного часу, щоб милуватися містом. За цей рік я Ванкувера майже не бачила по причині на 4 літери –  ВСІТ. Класно, що навколо Ванкувера дика природа. Якщо мене дістає навчання, ми з друзями йдемо на хайк у гори. Можна посидіти серед лісу на самоті або крикнути з вершини гори.

– Ого, то як тобі вдається поєднувати навчання з роботою?

Спочатку я переживала, що я не зможу встигати і те, і інше. Всі казали, що це не можливо. Та я звикла завжди пробувати свої сили. Краще відмовитися, аніж жалкувати про незроблене.

Я не дуже встигала по навчанню, але все-таки ризикнула. У результаті, оцінки стали кращими! Я працюю парт-тайм у Starbucks (мережа кав’ярень), але називаю це відпочинком. В університеті велике навантаження на мозок – не можна цілий день працювати над проектами і завданнями. Тож, готуючи каву і спілкуючись з клієнтами, я відволікаюся.

Думаю, у нас завжди є вільний час. З мого досвіду, якщо я маю день без планів, то весь час витрачається на оце зло (показує на свій смартфон).

– Важко було влаштуватися на роботу?

Дуже легко! Всі мої друзі швидко знайшли роботу. Ванкувер надзвичайно мультикультурний. Тому нікого не лякає той факт, що я – international student (міжнародний студент). Звісно, це стосується найлегших позицій: роботи у магазинах, кав’ярнях і сервісних службах. Щоб знайти офісну роботу за спеціальністю, треба мати досвід, рекомендації і витримати конкуренцію.

– Вже стикалася з канадськими лікарями?

Тьху-тьху. Я ні разу не хворіла. Мій секрет: влітку поїхати в Карпати і наїстися ягід. Я роблю так вже декілька років і ніякі болячки не чіпляються, імунітет залишається сильним до наступного літа. Та й куди мені хворіти – стільки всього треба робити. На хвороби немає часу! 😊

– Як щодо друзів? Встигла завести тісні знайомства?

Я знімаю кімнату з двома українками, а також спілкуюся з молоддю з організації Ukrainian Youth in Vancouver. У мене багато друзів із університету – переважно бразильці. Це цікавий факт: великий відсоток ванкуверських українців дружить з бразильцями.

– Вау! У нас така ж ситуація. Щоправда, наші друзі – колеги Андрія по роботі. Цікаво, у чому секрет бразильсько-української дружби?

Я довго думала, що нас об’єднує. Ми з іншими українцями дійшли до висновку, що, мабуть, це через те, що в обидвох країнах не дуже складається з владою і люди тримаються один за одного. Для наших народів спільнота грає важливу роль. Вони теж відкриті і щирі.

А ще вони слухають Вітаса. Нещодавно говорила з близькою подругою-бразилійкою і вона раптом каже: «Ти знаєш Вітаса?».

– (сміється) Популярність Вітаса не знає меж і перетинає океани. Ще мене цікавить таке. Багато людей кажуть, що Ванкувер їх змінив. А тебе?

 За ці 9 місяців найкраще, що зі мною сталося у Ванкувері, це те, як я зрозуміла себе. Неймовірно круто. Буває, я приходжу додому і усвідомлюю щось важливе, відкриваю нову частину себе – це класне і приємне відчуття.

Дуже довгий час я боялася помилятися. Я завжди казала, що мені важко прийняти рішення, бо я терези за знаком зодіаку. Я боялася, думала наперед і, якщо рішення могло мати серйозні наслідки, утримувалася від дії. Я не розуміла, що така поведінка обмежує мій особистісний розвиток і робить життя гіршим.

Тут я постійно спілкуюся з різними людьми, але, в той же час, думаю про свою життєву філософію. Це завдяки Ванкуверу. В Україні я ніколи не задумувалася про життєві цінності або про те, що треба насолоджуватися життям. Можливо, це вплив ванкуверців або ж труднощів і проблем, яких я не мала до переїзду.

– Так, хочеш чи ні, тут треба вчитися жити інакше. Як ти зараз борешся з нерішучістю?

Коли я подавала документи на проект «Maidan Youth» 4 роки назад, я вивчила правило – завжди всюди подаватися. Не переживати, робити той перший крок. Тоді я виграла і це додало мені впевненості. Потім я пройшла у FLEX – і почалося. Зараз я використовую будь-яку можливість: подаю заявки на стипендії, воркшопи і програми.

– Що думаєш робити після випуску?

За останній час я стала залежною від мандрівок, тому не маю уявлення, де опинюся через 2 роки.  У мене немає відчуття, що я належу сюди, і після навчання мене нічого не триматиме. Я завжди кажу, що відчую, який має бути мій наступний рік, але я би дуже хотіла провести його у подорожах.

– Бажаю, щоб так і сталося! А тепер коротке побажання читачам.

Став собі питання. Що ти дійсно хочеш? Що справді відчуваєш? Самому собі важко збрехати, важко втекти від відповіді. Так можна краще зрозуміти, куди ти прямуєш і яким буде наступний крок.

А ще, якщо тобі до душі busy lifestyle (насичений, завантажений спосіб життя), то чіпляйся за кожну можливість і бери від життя все, поки маєш сили.

Три історії, якими я встигла поділитися з вами на просторах цього блогу, по-своєму унікальні. На всіх іноземців у Канаді очікують схожі труднощі: мовний бар’єр, незвична культура й правила спілкування, фінансові проблеми і швидкий темп життя. Героїні наших історій мали ще одну додаткову складність – вони повинні були подорослішати, стати самостійними і сильними.

Як бачите, дівчата доводять просту істину: бажання, сміливість і праця допоможуть досягнути омріяної цілі. Навіть якщо вона здається нереальною. Бажаю такої відваги кожному з нас. Не боятися ризикувати. Виходити із зони комфорту. Експериментувати. Діяти.

Історія Лізи

Історія Соломії