Моя улюблена меланхолійна осінь наштовхує на роздуми та рефлексію. Я це діло люблю і могла б займатися ним без упину – така вже моя природа. Серед думок про прийдешнє двадцятиліття, майбутню подорож, швидкоплинність часу та переваги дощової погоди я згадала, що ще трохи й ми святкуватимемо рік проживання в Канаді. Потім мені написала моя близька подруга зі, здавалося би, простим запитанням, яке, проте, змусило мене добряче замислитися. Подруга переїжджає до іншої країни і звісно, відчуває страх. Вона спитала, як я готувалася до переїзду в Канаду. Вона житиме не так далеко від дому, але проблеми адаптації спільні для всіх.

Навіть, якщо ми сильно чогось хочемо, йдемо до мети і врешті-решт досягаємо її, хто з нас не відчував страх та тривогу, коли зустрічаємося з мрією віч-на-віч, коли виявляємо, що знаходимося за крок до її здійснення?

Ще одним натхненням до цієї статті став нещодавно прослуханий подкаст. Подкаст – це щось на зразок радіопередачі, яку можна слухати онлайн у мобільних додатках типу Apple Podcasts, Google Podcasts, Pocket Casts і т.д. Я фанатію від розмовних подкастів, де ведучі у дружній атмосфері обговорюють цікаві теми та ситуації з власного життя. Одним із моїх улюблених подкастів є «Крути педали», створений двома дівчатами-українками, які нині живуть в Швеції та Австрії. Буває, слухаю якийсь із випусків, поки займаюся своїми справами, і мова несподівано заходить про ситуацію чи досвід, близький моєму серцю. У одній із таких розмов обговорювався переїзд до Австрії та вступ до університету мрії. Оповідачка дуже прагнула цього, але стикнувшись із першими побутовими труднощами почала сумніватися, чи варта гра свічок, чи рішення про переїзд було правильним.

Мій сьогоднішній текст для моєї подруги, для всіх, хто боїться змін і починає сумніватися, коли опиняється за крок до мети, і для мене, бо я така ж боягузка, як і ви.

Боятися нормально.

Варто бути готовим до того, що життя вже не буде таким самим. Переїзд в інше місто чи країну (навіть у саму прекрасну) вириває із зони комфорту. Не лише змінюються мови, валюти та клімат. Поряд вже не буде близьких та друзів, ти не знатимеш, де поблизу найсмачніша кава чи пристойний майстер манікюру, та заново визначатимеш найкоротший маршрут до університету чи роботи. Можна спробувати наблизити нове життя до колишнього – за допомогою маленьких деталей з дому, фотографій та українських страв на столі. Втім варто змиритися – так само не буде. Краще чи гірше? Покаже час.

Більше того, й ти станеш інакшим. Такі кардинальні зміни, як переїзд, оголюють наші нерви, приховані страхи та відкривають несподівані риси характеру. Хтось виявляє, що зовсім не вміє заводити нові знайомства, а хтось відчуває небачену сміливість і з легкістю вирішує проблеми, які до того ввижалися страхітливими.

У суспільстві, де подорожі, незвичайний досвід та нестандартні хобі пропагандуються з усіх кутів  – екранів смартфонів, ноутбуків та з захоплених розповідей знайомих, – мало хто охоче розповідає про страх, невдачі та перші труднощі. Я зіткнулася з цим сама. З одного боку, я не хотіла здаватися нудною та песимістичною особою, яка не задоволена життям. Для багатьох сам той факт, що я живу в Канаді, здається переконливим доказом не жалітися та не скаржитися. Коли ж я наважувалася розповідати щось таке, що не вписується у рамки веселково-ідеального уявлення про Канаду, деякі залишалися переконаними, що я просто не знаю рівень проблем в Україні. Одним словом, «з жиру бісюсь».

З іншого боку, всі іммігранти, мандрівники та люди, які живуть за кордоном, рано чи пізно переживають фазу розчарування та депресії. Можливо, навіть не один раз. Іноді мені хочеться застерегти та попередити, бо саме рожеві окуляри розбиваються найболючіше – краще не переїжджати із завищеними очікуваннями. Але, в той же час, я боюся стати таким собі розповсюдником негативу, тому уникаю подібних коментарів і даю людині пізнати все на власному досвіді – можливо, їй пощастить більше.

Все це зводиться до однієї проблеми: ми мало говоримо про негативний досвід. Якщо після переїзду ти бачиш людей, які діляться лише привабливою стороною імміграції, то з наближенням депресії тобі починає здаватися, що це ти неідеальний та неправильний. Чи недостатньо оптимістичний. Але ж це нормально! Я не перестану повторювати, що проблеми є будь-де. І навіть у найідеальнішій, за думкою інших, країні ти можеш виявити щось таке, з чим не зможеш змиритися конкретно ти. І це теж нормально!

Найважливіше, що необхідно робити в час відчаю, це говорити. Добре, якщо поряд чи на зв’язку ти матимеш рідних людей, які не стануть засуджувати, нагнітати ситуацію чи підливати масла в вогонь, а просто нагадають, що, озирнувшись, ти побачиш за спиною підтримку. Страхи та невдачі, сховані від інших, з часом назбираються у сніжний шар і просто виснажать нервову систему.

Іноді треба покричати, іноді поплакати. Не раз і не два може з’явитися бажання кинути все і поїхати додому. Якщо б ми знали, що таке трапляється з багатьма, то спокійніше ставилися до подібних емоційних поривів.

Нагадуй собі, навіщо ти тут. Ти ж не випадково опинився у цій країні чи місті. Ти докладав зусиль, витрачав час, сили та гроші. То чому тікати від своєї мрії?

І, як би там не було, у тебе є люди, які чекають на тебе вдома. Ти завжди зможеш повернутися, і це зовсім не означатиме, що ти програв чи потерпів невдачу. Ми ж всі шукаємо щастя і, звісно, ніколи не знаємо, де і як нам судилося його знайти.

Говори, пиши про свої переживання. І, якщо хочеш, ти завжди знаєш, що можеш надіслати свій меседж мені. I’ve been there.