Минулого разу я спробувала пояснити, у чому полягала суть стажування. Тема важлива і, мабуть, для декого пізнавальна, але, як на мене, набагато важливіше не що я робила, а чому я навчилася і що для себе винесла. Більшість стажувань для журналістів виглядають схоже: ти робиш фактчекінг (перевірку фактів), відповідаєш на пошту, пишеш невеличкі статті й одночасно намагаєшся підглянути, як працюють редактори та досвідченіші колеги. Тим не менш, «післясмак» та враження від стажування залежить від стількох факторів, що годі й перелічити.

Особливо це стосується першого стажування – високі очікування, натхненні переглядами кінострічок типу «Диявол носить Прада», найчастіше не збігаються з реальним життям, і більшість уроків вивчаєш, набивши власні шишки. Я не можу сказати, що на стажування потрібно йти без очікувань. Це абсолютно нормально переживати, ставити собі внутрішні цілі, візуалізувати перший день і морально налаштовуватися на випробування. Втім головна установка, яка дійсно стане в нагоді (завчіть її як мантру): 

будь-який досвід, яким би він не був, корисний.

Зараз, декілька тижнів опісля, я все ще озираюся назад і думаю, що зробила би інакше. Але зупиняю себе думкою, що у тій точці, в якій я знаходилася напочатку стажування, маючи той запас досвіду і знань, я зробила все від мене залежне. Легко аналізувати свої дії, коли все вже позаду. Картати себе за помилки – дурість, бо без тих помилок не було би глибокого переосмислення досвіду і засвоєних уроків.

Ця стаття — свого роду рефлексія. Кажуть, краще вчитися на чужих помилках, але я закликаю вас робити свої. Іноді це боляче, але дуже корисно. Маю надію, що щось із нижче переліченого стане у нагоді.

Спробуй хоч на трохи відчути себе частиною команди

Так, стажування – це тимчасово, не так серйозно, як повноцінна робота, і часто зовсім не оплачується. Але хто сказав, що це має якось позначитися на мотивації та результатах роботи? Для того, щоб стоси документів, палаючі дедлайни і понаднормова робота (ще й задарма) не вганяли у відчай, досить лише зрозуміти, що на цей час інтереси компанії – твої інтереси. Навіть якщо ти займатимешся дрібними адміністративними завданнями, які, на перший погляд, нікому не потрібні, кожне твоє зусилля може мати великий вплив на спільний результат. Стажування – це допуск у внутрішнє життя компанії та кредит довіри. І як не скористатися можливістю відчути себе в шкурі працівника компанії, поки тобі не вистачає знань чи досвіду для того, щоб стати одним з них? До того ж, коли відчуваєш відповідальність за свій внесок у роботу, мимоволі з’являється мотивація, бажання допомогти і енергія працювати більше.

Не бійся ставити питання

На співбесіді з редакторкою журналу я спитала, чи вони використовують спеціальне програмне забезпечення, щоб, у разі чого, я могла заздалегідь підготуватися. Стейсі відповіла, що готуватися не треба, бо всі працівники редакції будуть поряд, для того, щоб допомогти. Мій головний обов’язок – ставити питання, як тільки вони з’являються. По-перше, це демонструє зацікавленість у роботі, яка є абсолютно природною, якщо ти свідомо пішов отримувати досвід у цій компанії. По-друге, це необхідна умова, щоб а) навчитися, б) не натворити проблем для компанії. У роботі кожного колективу купа нюансів і, коли до нього вливається новачок, розібратися, як там все працює – його  пряма відповідальність. Звісно, у реальному житті не завжди вдається дізнаватися відповіді на всі запитання. Мої колеги були у постійній спішці й іноді виловити їх було непростим завданням. На наше вселюдське щастя, у дядька Гугла є відповіді на переважну більшість запитань. З усім іншим не бійтеся звертатися до колег. На якийсь день я зрозуміла, що у офісі не прийнято підходити один до одного – всі спілкуються через пошту та месенджери. І, хоч я надаю перевагу живому спілкуванню, треба підкорятися правилам – я стала отримувати відповіді на свої питання у онлайн режимі.

Проактивність на вагу золота

Ніхто нікому нічого не повинен. Навіть якщо це прописано в умовах твого контракту з компанією. Врешті-решт, працівники – живі люди, а журналісти ще й вічно зайняті. Спочатку я думала, що потрапила у гарячий період, коли кожен день – дедлайн. Але у реальності редакції живуть у такий спосіб майже завжди. Тому взагалі чудово, якщо вони не забувають, що десь там сидить їхній самотній (хник) інтерн.

Перші дні я сама пропонувала ідеї для статей і питала у оточуючих, чи треба їм якась допомога. Після декількох виконаних робіт редактори почали звертатися до мене зі своїми завданнями. Коли я бачила, що головний редактор у великій запарі, номер на носі, а інший редактор у відпустці, я брала на себе трохи більше і пропонувала зробити ту роботу, про яку всі забули. Стажування не означає виконувати чиїсь накази і терпляче чекати, поки дадуть новий. Свіжі ідеї чи запропонована допомога навіть там, де її не чекають, завжди плюс-плюс-плюс до карми та рекомендацій. Як і у всьому іншому, ми самі ковалі свого щастя (досвіду): як над ним попрацюєш, таким стажування і буде.

Неорганізований інтерн – лихо в компанії

Оскільки інтерни найчастіше отримують багато дрібних доручень, дуже легко щось забути та переплутати. Взагалі, бути зібраним, акуратним і пунктуальним чи не найцінніші риси ідеального стажера. На співбесіді мені задали два-три питання про те, як я організовую своє життя і роботу, і наголосили, що їм потрібні дуже detail-oriented (уважні до деталей) люди. Виявилося, що від того, як я розставляла пріоритети, занотовувала доручення і дотримувалася порядку на робочому столі та сервері, залежала якість і швидкість моєї роботи і роботи оточуючих. Незважаючи на те, що моє стажування продовжувалося лише місяць, я хотіла піти, залишивши по собі закриті справи (поки наступний інтерн увійде в ритм, мине тиждень чи більше). Я записувала всі проблеми й завдання, які з’являлися, і оновлювала їх статус за допомогою клейких стікерів – тут відповіли, тут треба повторно написати чи подзвонити. У останній день роботи на моєму столі не було жодної червоної папки для фактечікнгу, а для незавершеного проекту креативного відділу я залишила підказки на випадок, якщо потрібна буде інформація, коли мене вже не буде в компанії. Організованість – це душевний спокій і чиста совість.

Від наполегливості до вигорання один крок

Ох, так, я знаю, стажування – це така крута можливість, треба виклатися на всі двісті відсотків, здивувати колег креативністю, проявити свої приховані таланти, взяти на себе всі обов’язкові і необов’язкові завдання, запам’ятатися нечуваною працьовитістю, завести корисні професійні знайомства… Так, так, так! Але, як показав мій досвід, сил на роботу у такому режимі вистачить на тиждень-два. А далі почнеться сум-печаль, головний біль, червоні очі, песимістичні думки і бажання кинути це все і нічого не робити.

Після роботи з дому на фрілансі мені було складно зрозуміти, як поводити себе у офісі. Здавалося, всі навколо працювали без перепочинку і скоса спостерігали, чи достатньо працюю я (принаймні так сприймала це моя гіперболізована уява). Хоч у всіх була годинна перерва для обіду, лише одиниці ходили їсти з офісу чи користувалися кафетерієм – більшість споживала свій ланч за робочим столом, не відриваючись від екрану монітору. Довго я не витримала: сім годин не вставати зі стільця – самогубство для спини та здорового глузду. Совість трохи мучала, але я їла сама у спеціально відведені кімнаті і, прихопивши сонячні окуляри, йшла надвір у сусідній парк, щоб хоч трохи порухатися. До і після роботи я намагалася ходити якомога більше – вулицею, сходами –  лише щоб не забувати, що моє тіло – це не лише мозок і йому треба увага.

Коли ти інтерн у середовищі трудоголіків, дуже легко забути золоте правило: що занадто – те не здорово. У якийсь момент я замислилася, що стажування прийнято вважати шансом усього життя і тому треба викладатися наповну і працювати більше всіх. Але чому я відчуваю себе винною, коли виходжу погуляти на 40 хвилин замість виділеної години? Чому мені неприємно йти додому раніше головного редактора, навіть якщо вся робота вже зроблена? Так, це можливість, але не рабство. Були ситуації, де від понаднормової роботи вигравали мої інтереси – я хотіла більше робіт для портфоліо і тому хапалася за будь-яку статтю і писала на вихідних. Але час від часу доводилося себе зупиняти і насилу віддаватися байдикуванню. Ми все-таки лише люди і для того, щоб працювати, нам конче необхідно відпочивати.

Що ж, було важко і сумно, весело і цікаво. Досвід вийшов крутий і дуже повчальний. Відчуття, що цілий місяць я знаходилася поза зоною комфорту. А де закінчується зона комфорту, починається ріст. У цьому ж весь сенс, правда?

А ви були на стажуванні чи плануєте? Діліться у коментарях.

До нових зустрічей,

Юля