Весна у Ванкувері розчаровує добовими зливами, які прогноз погоди йменує просто «showers» (душ, злива), інтригує вишневими деревами, які почали розпускати свої квіти і обірвалися на півслові, і бавиться змінами настрою, як дитина нервами дорослих. У такі дні мене тягне на довгі прогулянки, не менш довгі описи природи й дитячі книжки. Останньою краплею стала прочитана вчора «Місячна доріжка» Сари Джіо. У двох словах, твір описує історію однієї дитячої книги і книжкового магазину. Все це повернуло мене у далекі спогади, коли мама читала вірші й казки з яскравими ілюстраціями, співала на ніч пісні про Попелюшку й Місяця-човника, а дідусь водив у ляльковий театр, де герої історій оживали.

Мої перші вірші всі були пов’язані з казковим світом, у якому тварини розмовляють, рослини мають душу, а природні явища підкоряються не законам фізики, а лише моїй уяві. У кожної дитини є такий світ. У ньому поряд живуть мультиплікаційні персонажі, магічні образи, дивовижні пригоди, мрії, щирість і доброта. Цей світ став для мене таким важливим, що я і досі передивляюся старі мультфільми, а на IELTS Speaking розказувала про красиву збірку українських казок, яку вихопила на Львівському літературному форумі. Цей світ не зникає, коли змінюються наші інтереси, минають роки і навіть, коли ми одружуємося чи починаємо ростити своїх дітей.

Діти і онуки відкривають нам магічний портал у той світ, де можна знову фантазувати, на що схожі хмари, будувати піщані замки й халабуди з подушок і простирадл. Творчість, легкість і відкритість оберігають внутрішню дитину від жорстокості і брутальності «дорослого» світу.

«У 19 легко не втрачати дитячість», – скажете ви. Тим не менш, мій дідусь і досі любить казки, пригоди та вірить у дива, за що його люблять онуки. Внутрішня дитина завжди живе всередині вас.

Так, відповідальність, серйозність і, до певної міри, дорослість – ті риси, без яких у великому злому світі жити тяжко. У всіх нас є щоденні проблеми, важливі справи й рішення, від яких залежить не лише наша доля, а й інтереси інших. Та сьогодні я б хотіла поділитися з тобою, читачу, думками щодо корисної внутрішньої дитячості. Для себе я виокремила декілька речей, які я би хотіла зберегти від холодних обіймів дорослості.

  • Кмітливість і увага до деталей

Кожна прогулянка Києвом чи то Ванкувером для мене особлива. Я люблю розглядати нові і знайомі вулиці, спостерігати за хмарами, вдивлятися в красу пересічних людей і йти слідом за пташками, які маневрують між гілками сусідніх дерев. Та, більш за все, я завжди у захваті від змін, які щоденно відбуваються у природі.

Коли я була менша, дідусь-агроном із запалом у очах розказував мені про те, як пробиваються паростки із замерзлої землі, як бруньки сповіщають про прихід весни і як прощальним теплом зігріває бабине літо. Тільки зараз, на іншому кінці світу, я зрозуміла, як важливо для мене помічати маленькі щоденні зміни навколишнього світу. Кожного дня я ходжу однією вулицею і завжди щось привертає мою увагу: перші напіввідкриті квіти вишневих дерев, нові мотиви пташиних пісень, крокуси, які ось-ось зустрінуться обличчям з сонцем. Кожна моя прогулянка – медитація: після них я пізнаю світ заново і засвоюю важливі уроки. Так, розуміння того, що все у природі, світі та житті змінюється, допомагає легше сприймати несподіванки та неочікувані повороти долі. А впевненість у тому, що після неприємної зими буде весна, дарує віру і спокій.

Спробуйте знаходити щось нове й незвичне, йдучи вашою рідною вулицею. Відкриття чекають на нас лише тоді, коли ми відкриті їх побачити.

  • Віра у чесність, доброту, дружбу й любов

Світ казок наповнений героями, які втілюють найкращі риси: вони відверті, добрі і чесні, люблять до смерті й не зраджують друзів. Та, коли ми дорослішаємо й набиваємо шишки, то приходимо до висновку, що це все вигадки для малюків і досить вірити в Діда Мороза. Дійсно, мене теж розчаровували друзі, ідеальні люди виявлялися лицемірними й усі ми знаємо, що справжні стосунки зовсім не схожі на казкові «і жили вони довго і щасливо». Здоровий реалізм не завадить нікому, а Діда Мороза й справді не існує (хоча у Святого Миколая я вірю  😉 ).

Та згадайте, що Попелюшка спочатку терпіла приниження й важко працювала, закоханий парубок Іван проходив складні випробування, а Котигорошка зрадили рідні брати. Ніщо не дається легко: ви не знайдете казки, де бездіяльні чи підступні персонажі отримували би скарби і вічне життя. Та для тих, хто не боїться перешкод і готовий змагатися за серце коханої чи півцарства, орієнтирами слугують доброта, сміливість, братерство і любов.

У дитинстві ми всі віримо, що можна любити до кінця життя, дружити не розлий вода і прощати своїх кривдників. На жаль, часто наші благородні принципи розбиваються об цинізм і брутальність дорослого світу. Та чомусь я вірю, що орієнтири, які допомагали казковим героям подужати драконів і злодіїв, можуть знадобитися і нам у боротьбі зі справжніми монстрами. Час від часу варто згадувати, що любов, дружба і доброта – це те, на чому стоїть наш світ, і те, що робить нас дійсно щасливими.

  • Постійне навчання та віра у свої сили

Вік живи – вік учись. Ця народна мудрість завжди залишається актуальною, але чим старшими ми є, тим більше нам здається, що вивчити іноземну мову нам не по силах, займатися спортом вже пізно і що книжки/курси нам не знадобляться. Діти ж, навпаки, зустрічають кожен день відкритими до сприйняття нової інформації, не бояться ставити багато запитань, беруться за все із щирою заповзятістю і всмоктують в себе безліч фактів і відкриттів, як губки. Вони не думають про те, як виглядатимуть у очах інших, якщо їхні запитання будуть нестандартними чи дивними. Вони не відмовляються вчитися, пробувати, помилятися й пробувати знову.

Ми обмежуємо свої можливості, стверджуючи, що дітям легше вчити мову/кататися на ковзанах/танцювати хіп-хоп. Можливо, їхні м’язи й мозок більш піддатливі та гнучкі, але у нас є знання, досвід, тайм-менеджмент і право розпоряджатися своїм життям так, як душі завгодно. Ми на коні! Та чому саме дорослі вмовляють себе і людей навколо, що їм пізно щось робити, вчитися, пізно змінювати своє життя чи переїжджати в інше місто?

Сьогодні роботодавці, лектори, лайф-коучі і книжки про мотивацію часто розповідають про fixed mindset (фіксоване мислення) i growth mindset (мислення зросту). Fixed mindset змушує людей ділити себе на «гуманітаріїв» і «технарів», вірити, що наші схильності визначають, чи можемо ми лускати математичні задачі, як насіння, і зупинятися на досягнутому, коли стає важко й стресово. Growth mindset – це те, чим, на мою думку, наділені всі діти: вони вірять у свої сили, надихаються викликами і труднощами й знають, що зможуть навчитися всього, чого захочуть.

Йдуть роки, і з комплексами, невпевненістю, стереотипами наше мислення затискується у фіксовані рамки. У всіх бувають невдачі, провали, конкуренти, які виявилися сильніше. Хтось засвоює урок і йде далі, та для багатьох поразка стає точкою неповернення, і, здається, якщо не вийшло перший раз і другий, то безцільно докладати зусилля й час. Віра у власну неспроможність чогось досягти чи вивчити закриває перед нами мільйони щоденних можливостей. Нам добре у своїй зоні комфорту – тут приємно, м’яко і немає переживань через невдачі. Але там, де закінчується зона комфорту, починається найцікавіше.

Діти не бояться падати, підніматися, обтрушувати пісок зі спіднички й бігти далі, то чому не можете й ви? Світ такий різноманітний, дивовижний і змінюється зі швидкістю світла. Він вартий того, щоб пізнавати його кожного дня.

  • Вміння танцювати, ніби ніхто не бачить

Коли ви останній раз співали у душі, танцювали на кухні, сміялися до болю в животі, говорили з котами на вулиці чи погоджувалися на авантюру?

Моє Я не може жити без маленьких виявів такої собі «дурості» і дивакуватості, без них я не відчуваю себе собою і це надихає мене на творчість. У сучасному життєвому циклі типового дорослого «дім-робота-дім» часом не вистачає часу/cил/сміливості подуркувати, посміятися і просто бути вільним робити, що хочеться, без відчуття тиску з-боку суспільства. Деяким допомагають танці, малювання, добрі друзі чи власні діти, з якими просто неможливо вдавати з себе серйозну дорослу людину.

Більш того, іноді життєві ситуації вирішуються простіше, якщо ми звільняємося від напускної серйозності і ставимося до проблем легше, простіше і креативніше.

Нам часто здається, що дорослій людині не варто плакати на очах у інших, не варто голосно сміятися чи запалювати на вечірці. Кажуть, один чоловік був таким суворим і стриманим усе своє життя, що, врешті-решт, перетворився на мармурову статую, а жінка, яка боялася зморшок, померла, ні разу не усміхнувшись. 

Я це до того, що боятися своїх емоцій і бажань = боятися самого себе. Усім треба психологічна розрядка, трохи веселощів і – нехай не шедевральна – творчість. Ви усміхаєтеся, коли ваша чи сусідська дитина підстрибуючи танцює вулицею? Чому би вам не танцювати разом із нею?

  • Щастя у дрібницях

Із усіх попередніх пунктів витікає останній. Людина, яка не боїться показувати свої емоції, уважна до навколишнього світу і має за орієнтири любов і доброту, може знаходити щоденні приводи для щастя. Ось такий рецепт.

Діти не тікають від дощу, а підставляють під нього своє обличчя й ловлять крапельки носом і віями. Діти радіють кожній маленькій перемозі, смачному какао, приходу тата з роботи, від душі сміються з кумедних ситуацій і, як маленькі сонечка, розповсюджують свої хвилі позитиву на оточуючих людей.

Нам варто в них повчитися.

Для того, щоб бути щасливим, необов’язково стрибати з парашутом, отримувати підвищення на роботі чи зривати джекпот. Справжнє мистецтво щастя – бачити його у простих і буденних речах, побутових ситуаціях: кожне прибирання перетворювати на веселу розвагу, кожні обійми близьких людей – на можливість поділитися своєю ніжністю і любов’ю.

Хай ваша внутрішня дитина іноді бере верх над дорослістю і допомагає відчувати цей світ інакше – щиро, відкрито і з захопленням.

І, будь ласка, заваріть собі какао і подивіться сьогодні улюблений мультфільм чи казку. Вам стане краще, обіцяю  🙂