Учора я виходила з дому на свою щоденну прогулянку у пошуках натхнення (і у магазин за продуктами) та зустріла менеджерку нашого будинку. Вона росіянка і, як турботлива жіночка, поцікавилася нашими справами. Ми мило вели розмову і вона спитала, чи я йду на роботу. Мене чомусь ударило струмом і після паузи я відповіла, що зараз якраз вступаю до університету. Менеджерка захоплено вигукнула «Умница!» і побажала успіхів. Після цієї короткої і, здавалося би, буденної розмови я йшла вулицею сумна-сумнісінька. Я дивилася на знайомі акуратні будинки, відчувала свіже весняне повітря, чула спів птахів – що ще треба для щастя? Та всередині мене боролися здоровий глузд і дурні стереотипи.

Подібні внутрішні колізії трапляються у мене доволі часто. Особливо після того, як я вийшла заміж і кинула університет. Завжди були люди, які говорили, що це невірний, нерозумний крок. Можливо, з-боку так і здавалося, але мій внутрішній голос стверджував, що я все роблю правильно. Зараз, коли ця ситуація вже позаду і вибір зроблено, мій мозок (вірніше, не найрозумніша його частина) знайшов нову причину сумувати і докоряти.

Уперше за 13 років я не ходжу щодня на навчання, не працюю за розкладом, не вмираю від дедлайнів і сама собі бос. Уперше я залежу лише від самомотивації і самодисципліни. У мене є ціль і я роблю кроки для її досягнення: завела блог, пишу в Ukrainian Vancouver, склала IELTS, подала заявку на омріяну програму в університеті і самостійно вчу іспанську.

Незважаючи на все вищезгадане, я час від часу відчуваю докори сумління, що, маючи дозвіл працювати, не йду на звичайну стабільну роботу і живу на гроші Андрія. Щоки феміністок мають горіти від сорому за мене, бо ж як можна бути фінансово залежною від чоловіка. Але письменництво не приносить дохід відразу. Мені ще вчитися і вчитися, перелаштовуватися на англомовний лад і відточувати навички. Я відчуваю це внутрішньо і розумію свідомо. Є і інші варіанти. Роботу в Starbucks чи магазині я не вважаю поганою, але це не стане корисним досвідом у професійному плані, забере час/енергію і не наблизить мене до цілі. Якщо би була фінансова потреба, я хоч завтра подала б резюме на роботу в кав’ярню.

Серед потоків подібних думок я зупиняю себе і кажу: «Гей, тобі 19. Ти – студентка. Ти не зобов’язана працювати з 8 до 18 лише заради принципу. Ти нічого нікому не зобов’язана».

Я давно зрозуміла, що ці докори ніколи не лунали у мій бік від інших людей. Вони лише у моїй голові. Я сама себе засуджую. Ох, цей комплекс відмінниці.

Тому я спробувала відповісти на питання “Звідки це?”. Хто чи що вкоренили у моїй голові подібні стереотипи? Звідки це поняття “нормальної роботи”, коли все більше і більше людей працюють з дому чи стають фрілансерами?

Моє життя несподівано зійшло зі стандартного курсу «школа – гарний університет – стабільна робота». І я злякалася. Виправдання щодо віку чи особливостей творчої професії іноді здаються лише наслідками ліні чи нерішучості. Фільми, книги, Інтернет наповнені історіями юних і багатих – людей, які стали мільйонерами, відкрили свій бізнес, написали книгу, врешті-решт. Чуючи звідусіль подібні історії, волею-неволею замислюєшся, чим гірша я чи що не так я роблю.

Але чомусь ми забуваємо, що таких історій одна на мільйон.

З дитинства нам ставлять одне й те ж питання: «Ким ти хочеш стати, коли виростеш?». Дорослі милуються, коли рожевощокий усміхнений малий відповідає, що стане поліцейським, пожежником чи космонавтом, а дівчинка – моделлю, акторкою, співачкою. Ми виростаємо і розуміємо, що наші дитячі уявлення не корелюють з реальністю. Є низькоплачувані і неперспективні професії, є ті, які вимагають жертв і надзусиль. У результаті, ми йдемо туди, де платять більше.

Самореалізація вимірюється грошовим еквівалентом? Мені жаль це визнавати, але творчі люди сприймаються позитивно лише тоді, коли вони популярні, коли отримують визнання. «Мама, я буду гітаристом» звучить несерйозно. Людям, які виросли у суспільстві, де є робочий графік, бос і відносна стабільність, важко зрозуміти тих, хто виривається з загальноприйнятих стандартів і йде на вільні хліби. 

Самореалізація приходить тільки у офісі? Люди схильні прагнути стабільного робочого місця, постійного кола колег і регулярної зарплатні. Частині приносить задоволення і сама робота, інші прив’язані до неї з необхідності чи просто від звички. Ми живемо не у казковому світі рожевих замків, де кожен має йти за своєю мрією. Щасливці ті, кому це вдається. Але для більшості на першому місці стоять стабільність, дохід, забезпечення сім’ї і власної старості. І це добре.

Та деяким судилася інша доля – терниста, непрогнозована, повна взлетів і падінь. Коли перед такими щасливцями відчиняються двері, за якими –  шлях до справжньої мрії, цей єдиний крок може стати найважчим рішенням у житті.

Існують тисячі стереотипів про те, як це – мати творче життя. Пробувати, помилятися, бути на межі бідності і казкового багатства. Цей шлях лякає. Незрозуміло, коли прийде визнання, коли буде опубліковано книгу і чи взагалі вона буде написана. Незрозуміло, які конкретні кроки приведуть до кінцевої мети. Незрозуміло, чи підтримають рідні і друзі. Попереду мало не прірва і лише Бог знає, що внизу, – батут чи провалля.

Для того, щоб відійти від шаблонів, необхідна сміливість. Франко, Кафка і Роулінг мали сміливість заявити про себе, поділитися Словом – і воно закарбувалося у серцях мільйонів. Кожен, хто пише, десь глибоко всередині мріє одного дня прокинутися таким же відомим, як і вищезгадані товариші. Слава, визнання, багатство, шкільні підручники з літератури і, у перспективі, вечори пам’яті і портрети над партами школярів.

Та, правду кажучи, письменників – мільйони, а скількох з них ви можете назвати (а якщо не враховуючи обов’язкової шкільної програми? 😊) . Страхи творчих людей цілком виправдані.  І я – одна з них. Що буде далі? Я не знаю. Можливо, я передумаю і знайду нарешті нормальну роботу. Можливо, у мене вистачить волі і підтримки, щоб йти далі.

Знаєте, забудьте, що я там казала (писала) зверху. ЙДІТЬ ДО СВОЄЇ МРІЇ! У вас може вийти, а може й ні. Але ви, принаймні, спробуєте.

Шлю цілунки й обійми,

Юля