Старшокласники і їхні батьки, тепер я пишу у Z_blog – читайте мене тут.
Я знайшла нове хобі. Не знаю, чи це моя заслуга, чи чоловіка, який півгодини йшов з роботи, а потім виявилося, що нікуди він і не йшов. Це окрема історія. Тож про хобі.
Мабуть, у нормальних людей і хобі відповідні. Ловити рибу й відпускати її на волю, збирати колекцію маленьких воскових бетменів чи мертвих метеликів, робити фотографіі з пакетом АТБ на фоні світових пам’яток. Нормальні людські хобі.
Хобі іммігрантів або людей, які живуть не там, де минула добряча половина життя, зовсім не такі. Моє, здається, абсолютно чудове.
Ми живемо на 20 поверсі багатоповерхівки. Так високо, що, здається, внизу розкидані лего-машинки, лего-доріжки і лего-люди. Тим не менш, своїм ричанням, гудінням і розкотистим ревом вони нагадують: «Ми – справжні». Інколи такий урбан-стайл починає тиснути на мозок. Монотонний шум переривається божевільним вереском мото-конів і сліпучих сирен. Серед цього невпинного руху, швидкості і матеріалізованого духу big city life, я знайшла один вихід.
Я відчиняю двері на балкон, проходжу під чорною сіткою, яка служить нам захистом від комарів й іншої нечисті – вони магічним чином долітають до 20 поверху. Сідаю на мінімалістичний стілець від ІКЕА і на повну вмикаю плейліст Океана Ельзи.
Вмикаю на стільки, на скільки голосно дозволяє айфон SE. Вмикаю так, щоб чули сусіди справа і зліва, очманілі мотогонщики, замріяні перехожі. І починаю підспівувати.
Пісня за піснею до репертуару концерту приєднуються Сергій Бабкін, The Hardkiss і Віктор Павлик. Ліва ступня починає замерзати.
Я взагалі-то вийшла на балкон, щоб оцінити температуру повітря ззовні. Не довіряю я цим прогнозам погоди. А тут, на балконі 20 поверху, відчуваєш усе на собі – шкірою, кістками, усім єством.
Хай виселяють із будинку. Хай прибіжить менеджерка-росіянка і зробить увічливе зауваження. Хай сусіди зліва, які, зазвичай, дуже голосно сваряться, постукають у наші двері, щоб запитати назву українського гурту, – я згодна розповідати про нього годинами. Так же має виглядати культурна дипломатія? Хай станеться хоч щось у цьому нудному місті, де стаються лише довгі дощі і довгі хайки.
Але нічого. Стається тільки те, що замерзає права ступня. Мій одинокий протест підходить до ледве чутного кінця. Я притишую динаміки й покидаю напівпрозорий балкон. Йду грітися в дім і більше не співаю. Тепер хіба що у дУші. Чи в душІ. Як вам завгодно.