Минулого разу я почала розказувати про свої враження від навчання у Ванкувері. А потім настала пауза і зовсім не писалося. Всередині мене щось противилося: складалося враження, що цю історію я вже писала тисячу разів і її всі знають. Звісно, це не так. Я прийшла до висновку, що мої багатогодинні розмови з батьками, дідусями і бабусями, де я у всіх деталях і барвах описую життя, призводять до подібного результату. Весь запал розповіді, всі соковиті подробиці оповідаються їм. І це, безсумнівно, чудово, але я стала замислюватися над тим, що, можливо, варто спочатку сідати за ноутбука, а потім за Вайбер. Заздалегідь прошу вибачення у моїх найрідніших.
Продовжимо з того місця, де ми зупинилися.
На цьому наші випробування не закінчилися. Наступного заняття Марк радісно заявив про нове завдання: зняти репортаж про одну з найпопулярніших пам’яток Ванкувера – Gastown Steam Clock (паровий годинник). Умови були наступні:
1 – 1 камера, монопод і мікрофон на трьох студентів
2 – 15 хвилин на роботу кожному
3 – у відео мав обовязково входити фірмова вистава годинника: кожні 15 хвилин він пускає пар і гудить під музику. Ми мали зловити це на камеру.
4 – за ті 15 хвилин ми також мали зняти b-rolls (загальні плани – вулицю, людей, атмосферу, близькі плани – емоції людей, конструкцію годинника зсередини)
5 – і на десерт: до відео мало входити інтерв’ю з туристами, де вони діляться своїми враженнями.
P.S.: забула! Ще відео мало бути інформативним, щоб трохи познайомити глядача з історією годинника.
До цього уроку я бачила Gastown Steam Clock і, відверто кажучи, він мене взагалі не вразив. З цього речення я почала презентацію свого відео в класі. Більшість студентів поділяли мою думку, а вони ж то ванкуврерці до глибини душі. Я працювала в команді з тим самим австралійцем із першої частини і ще однією дівчиною.
Мабуть, з боку це виглядало комічно. Дорослі люди, в руках моноподи, спішать, метушаться, роздивляються на всі боки, намагаючись не зронити камери на голови розгублених туристів. А туристів там море. Gastown, за моїми спостереженнями, найпопулярніший район для відвідувачів. Стилізовані під Європу будиночки, жодних гладких хмарочосів, старенькі ліхтарі з вазонами пахучих квітів, милі ресторанчики на вулиці, найдорожчі сувенірні магазини. Туристи Gastown обожнюють. Та й мені він до душі. Все так і нагадує стару романтичну Європу, яка, що б там не було, ближча і зрозуміліша за однакові скляні багатоповерхівки.
Щось я зовсім збилася з теми нашої розмови. Каюся! І повертаюся.
Я вже казала, що ми виглядали, як курчата без материнського нагляду. Навіть потім, коли ми передивлялися готові роботи один одного, до відео увійшли кадри, на яких можна вирізнити наших студентів серед десятків туристів. Паніка змішана з ейфорією. Поєднання дивне, але ефективне.
Я зняла b-rolls, запізнилася на гудіння годинника, але впіймала 5 останніх секунд. Настала моя черга брати інтерв’ю. Перед тим це робили мої однокурсники і багато хто отримав неодноразову відмову. Це нормальна частина процесу. Чи ви би погодилися дати інтерв’ю на відпочинку якимось знервованим студентам, які лише нещодавно навчилися вчасно вмикати камеру і підключати мікрофон з правильного боку? Ну от. Я не знаю, які вітри удачі це спровокували, але на початку «полювання» я одразу натрапила на милу юну пару. У мене були підготовлені три речення для знайомства і пояснення, але, звісно (!), «все смешалось в доме Облонских». Якимось чином вони зрозуміли моє прохання і погодилися дати інтерв’ю. Бенджамін і Міранда виявилися наймилішою парою року за моєю версією, а ще вони з Лондона – я колись казала вам, як обожнюю британський акцент?
Я так захопилася процесом, що все ніяк не могла відірватися від камери: хотілося зняти ще це і оце… Однокурсники потім жартували з моєї ненаситності.
Настав час монтажу. Я з радістю виявила, що маю безліч гарних кадрів. Але які з них вибрати? Завдання поскладнилося. Марк запропонував додати до відео закадрову озвучку або накласти текст. Я до деталей уявляла ідеальне відео, але стільки відмовок лунало в моїй голові. Монтаж перенесли на наступне заняття, тому ми мали час подумати. Вдома я уявляла реакцію однокурсників на мою англійську за кадром і мені ставало сумно. Врешті-решт, я наважилася – і записала закадровий голос на диктофон мого Айфону.
Монтаж пройшов швидко. Так і відбувається, коли знаєш, що хочеш побачити на екрані, а не просто намагаєшся зліпити до купи уривки записів. Ось це вийшло у фіналі (там є українські субтитри !).
Як завжди (нічого нового), мої надумані страхи не справдилися. Марк й інші висловили своє захоплення, а також сказали, що дізналися з цього відео багато нового про рідне місто. Я видихнула з полегшенням. Так, я можу бути успішною тут. Так, я програю у питанні мови, але чому не виграти у всьому іншому?
Після цього заняття, до мене почали підходити інші студенти. Деякі хвалили, деякі питалися поради. Для мене така поведінка була незвичною: на нашому курсі ніхто не спішив заводити друзів. Я подружилася з одним хлопцем – наймолодшим – йому 23. Народився й виріс у Ванкувері, обожнює китайську і мексиканську кухню. Нам було справді весело, ми разом ходили на обід. Ейдан (так його звуть) все намагався затягнути мене на якусь тайську чи японську страву. Одного разу я зізналася, що не вважаю Ванкувер містом смачної кухні, азійську й мексиканську їжу не полюбляю і що в моєму особистому рейтингу Київ точно на першому місці (після Праги!). Я очікувала, що опісля таких моїх зізнань він перестане зі мною спілкуватися. Втім це навпаки стало гарним приводом для жартів: Ейдан не міг повірити, що в світі є людина, якій ванкуверська їжа може відверто не подобатися. На жаль, він навчався не на повній сертифікатній програмі, а лише брав курс про відео. Тому після 5 занять і спільних обідів нам довелося попрощатися.
Загалом, заводити знайомства ніхто не спішив. Усі розмови я починала сама, але далі це не заходило. Спочатку, я подумала, що проблема в мені, немісцевій. Потім я побачила, що навіть вихідці одних міст і країн особливо не намагалися триматися разом і розвивати знайомства за межі університетської парти. Чи то мені дісталися такі однокурсники, чи то це дійсно така канадська риса – не знаю. Лише після того, як Марк почав вирізняти мої роботи з-поміж інших і завалювати їх компліментами, до мене стали підходити однокурсники. Несподівана залежність, але визнання інструктора дорівнювало зацікавленості студентів у моїй особі.
Ще одна річ, яка мене не на жарт здивувала, це неактивність моїх однокурсників. Марк полюбляв задавати питання на аудиторію: не лише, щоб перевірити розуміння теми, а й просто переконатися, що все добре. Мене він підкорив з першого заняття своєю безпосередністю, легкою вдачею і дружелюбністю. Мабуть, найприємніший вчитель у моєму житті. Тому можете уявити моє нерозуміння, коли Марк емоційно задавав питання на клас, а у відповідь була лише тиша. Я почала підіймати руку. Це нагадувало мені школу. Там часто траплялися ситуації, коли ніхто з класу не хотів відповідати на питання вчителя. Я вичікувала зо хвилину, а потім підіймала руку сама. Я завжди ставила себе на місце вчителя і задумувалася, як би я відреагувала, не почувши жодної реакції у відповідь на свої запитання.
Перед стартом навчання я читала про особливості північноамериканського навчання, і всі джерела погоджувалися, що активності студентів можна лише позаздрити. Вони не бояться провокаційних запитань, так само не бояться висловлювати і аргументувати свою думку.
Перший раз я здивувалася, коли під час знайомства на першому уроці одна дівчина на стандартне питання «Навіщо тобі цей курс?» відповіла байдуже «не знаю» і здвигнула плечима. Потім було обговорення робіт і наших помилок – всі надавали перевагу мовчанню, лиш подекуди з класу доносилися поодинокі питання. Я вирішила для себе наступне: нехай мої відповіді не завжди звучатимуть гарно й вишукано, але я буду брати участь в обговоренні, коментувати, аргументувати. Хіба не заради цього ми прийшли на навчання, витратили час і гроші?
У якийсь момент я з ностальгією згадала семінари в рідному ІМВ. Конкуренція і суперництво було неймовірне. Всі намагалися вихопити хоч 5 хвилин біля кафедри, задати хоч одне питання, сказати щось таке, від чого викладач одразу поставить п’ятірку. Так, іноді такий підхід до освітнього процесу діставав і розлючував. Але відсутність конкуренції – це ще гірше: немає куди рости і на кого рівнятися. Іноді я навіть задавала собі наступні питання: «А чи не занадто серйозно я ставлюся до завдання? Чи не забагато зусиль докладаю?». Та потім я згадувала про свої цілі, бажання, мотивацію. Врешті-решт, я перестала боятися виділитися з класу й зробити більше за вимоги інструктора. Я почала конкурувати сама з собою – і нарешті відчула, що роблю те, що маю.
Продовження не за горами – дочекайтеся.