Прихід осені має значення не лише для школярів, їхніх батьків та вчителів. Для багатьох з нас 1 вересня і донині залишається магічною датою. Початок нового циклу, ще один крок вперед, три місяці до Нового року – ще є час виправити помилки й доробити відкладені справи. Зрештою, ми, як і всі смертні, зітхаємо під час мокрої і морозної зими, очікуючи весну, потім не можемо дотерпіти до літніх канікул-відпусток, згодом, сповна насолодившись 35-ти градусною спекою і затхлим повітрям, з ностальгією мріємо про романтичну прохолоду осені. Звісно, осінь нас теж задовольнить не повністю – і все почнеться знову.
Я люблю осінь найбільше. І не лише тому, що святкую день народження у жовтні (мені вже буде цілих 20!). Осінь пробачає меланхолічний настрій і інтимну лірику, задовгі посиденьки над книжкою і напіврозстебнутий комір теплого пальта. Осінь повна турбот так само, як повна (не)приємних несподіванок – хоча б у мінливій погоді. Осінь нагадує нам про важливу істину: все біжить, все минає, все змінюється – треба ловити момент і бути в ньому. Одного дня йдеш рідною вулицею: вона вишукано золотава, сонячна, іскриста. Проходить тиждень, день, миттєвість – і ось все багатство і краса лежить під ногами, глумливо чвакає під необережними кроками перехожих. Ми згадуємо, що ласка сонця – не вічна. По-котячому підставляємо обличчя, ловимо останні промені, які не залишать по собі слідів – навіть рідкого ластовиння.
Романтика романтикою, але для мене вересень – це також повернення до канадського навчання. Тепер кожні мої вихідні – це курси, заняття, завдання й тотальна втома. Здавалося би, що там вчитися раз у тиждень. Але після навчальної суботи мене надвечір огортає така втома, що я дозволяю собі лежати, дивитися новий сезон «Майстер-шефа» і їсти щось смачненьке.
Минулого тижні у мене закінчився курс під назвою «Економіка журналістики нових медіа». Український переклад звучить, як набір гарних слів, але в реальності цей курс про те, як журналістам та людям, які створюють контент, продавати свої ідеї. Для читачів, які не стикалися з медіа-галуззю, поясню деякі терміни.
Фрілансер – вільнонайманець, який шукає проекти самостійно, може одночасно працювати на декілька фірм.
Content creator – творець контенту – людина, яка пише тексти, створює фото та відео для компаній, організацій, інших осіб; головне завдання – не об’єктивність, як в журналістиці, а виконання вимог замовника. Часто ім’я створювача контенту може не згадуватися у публікації.
Перше, що нас навчили робити, це правильно писати листи редакторам видань, презентуючи ідею статті. Я чомусь завжди думала, що цей процес відбувається так: ти пишеш статтю, доводиш її до ідеалу, а потім оббиваєш пороги видань, намагаючись десь прилаштувати своє творіння. Насправді, у pitch letter – листі з ідеєю – ти підкидуєш редактору гачок у вигляді заголовка, перших речень і заманливих обіцянок-цяцянок про продовження. Потім чекаєш, чи клюне редактор, – і, якщо вдача посміхається, пишеш статтю. З розповідей гостей, які приходили до нас на заняття, можна зробити висновок, що індустрія газет, журналів (навіть онлайн), періодичних видань – тобто традиційна журналістика – дуже обмежена і малодоступна для новачків. Редактор одного журналу зізнався, що якщо у нього стоятиме вибір між невідомим і недорогим автором та знайомим і вдвічі дорожчим, він обере другого. У редактора немає часу читати листи журналістів-початківців і, тим більше, ризикувати долею статті, доручивши її «молодому і зеленому».
Всі історії успіху у журналістиці, які ми чули, відбувалися завдяки вдалим знайомствам і підходящому часу/місцю. Тут варто пояснити ще одне слово: нетворкінг – цілеспрямоване розширення кола професійних знайомств, щоб швидко та ефективно вирішувати бізнес-питання та життєві проблеми, як пошук клієнтів, залучення інвесторів і т.д. Наш інструктор розказував, що коли до Ванкувера приїжджає редактор з National Geographic і відвідує якусь подію, то навколо постійно крутяться акули – десятки молодих журналістів, які пишуть про подорожі. Всі намагаються хоч якось зачепити його увагу й запам’ятатися. Тому письменництво і журналістика точно не для інтровертів: левова частина роботи – це настирливе написання листів редакторам, відвідування професійних заходів і спроби запросити відомого місцевого журналіста на чашечку кави.
Серед моїх соціально-професійних успіхів можу відмітити таке: тепер я ходжу на ланч разом із двома дівчатами – Роксі та Шеллі. У нас вже навіть з’явилася ціла суботня традиція. Інші ж так і продовжують цуратися спілкування поза межами аудиторії. Я відчуваю, що навчилася ініціювати розмови з іншими й залишатися привітною і дружелюбною. Оскільки інші не дуже відкриті до спілкування будь з ким, я активно тренуюся проявляти ініціативу першою.
Ще одне спостереження минулих тижнів: майже ніхто не проявляє бажання брати участь в обговореннях у класі. Я вже казала про це в минулій статті, та незважаючи на те, що зараз змінилося 50% студентів у класі, тиша стоїть та сама. Напочатку заняття наш інструктор Ремі попередив, що клас дуже інтерактивний: ми робили купу групових завдань, мали аналізувати, задавати питання і обговорювати роботи інших. Це гарна практика, адже дискусії, свіжі ідеї і допомога один одному прискорюють навчання. І знову все те саме: Ремі звертається до класу, клас мовчить, я оглядаюсь направо й наліво і підіймаю руку. Таким чином, вкінці курсу Ремі подякував мені за гарні питання й ентузіазм. Десь півроку назад я уявляла, як тишком-нишком сидітиму на уроці в університеті, навчаючись активності й критичному мисленню канадців. Все вийшло навпаки. Ми знову відкрито обговорювали роботи кожного і кожен мав можливість запропонувати щось цікаве, підкреслити плюси й недоліки роботи. Оскільки мені завжди було що сказати, я, здається, опанувала нову навичку – тактовно аналізувати роботу інших, без снобізму, зверхності та з позитивним налаштуванням. Я боялася, що мої постійні «5 копійок», змусять інших думати, що я якась малолітня вискочка. Але подібного не сталося. Навпаки, деякі почали у розмовах зазначати «та з твоїм-то досвідом» – я мовчки сміялася сама до себе – всі ці люди старше за мене на 5-30 років.
Розказати вам ще цікавенького? Поряд з нашою аудиторією є дві вбиральні – обидві gender neutral, іншими словами вбиральні «унісекс»: без розділення на статі. (Поясню, що це кімната з трьома кабінками)
Вікіпедія каже, що такі туалети були створені передовсім для людей зі спеціальними потребами або ж для батьків з дітьми. Втім у Канаді публічні місця, зазвичай, мають окремі вбиральні для осіб з інвалідністю і кімнати для батьків з дітьми, де навіть є пеленальний столик. У випадку з моїм університетом альтернатив із окремими чоловічими/жіночими вбиральнями поруч немає, зате є вбиральня для осіб з спеціальними потребами. Тобто, як я зрозуміла, головне завдання gender neutral кімнат – дозволити людині не відносити себе до чоловічої чи жіночої статі і, таким чином, забезпечувати всім рівні права. Нещодавно Канада дозволила своїм громадянам не визначати свою стать у офіційних документах, залишаючи лише помітку «Х». Я не маю жодних заперечень, але як щодо людей, які відносять себе до жіночої і чоловічої статі і не звикли до подібної практики? З моїх спостережень, багато хлопців/дівчат відчувають себе незручно, коли змушені користуватися спільною вбиральнею, і це дуже кидається в очі. Де ж ця тонка грань між рівними правами і приватністю жіночої (чоловічої) вбиральні, яку б так хотілося зберегти? Тема для окремої розмови.
Ну і наостанок. Заходжу я в університет перед останнім заняттям. Весь хол заповнений людьми: стоять палатки, столи, яскраві вивіски, черги, відеокамери. Добралася до аудиторії і питаю у інструктора, що ж то відбувається. «Виставка на підтримку коноплі», – усміхнено відповідає Ремі. Спочатку я щось не дуже повірила, але потім ми вийшли з дівчатами на перерву… встигли насолодитися потужним запахом, яким вже наповнився весь університет, і навіть ледь не підписали якусь петицію про вирощення коноплі у Ванкувері. Отака легалізація, малята. Нагадаю, що 17 жовтня у Канаді набере чинності закон про легалізацію марихуани. Кожен житель (18+) зможе вирощувати вдома не більше 4 кущів коноплі, носити з собою 30 грамів висушеної марихуани, замовляти її онлайн та вживати у «рекреаційних» цілях (тобто просто для кайфу). Ні, ми не вживали і не будемо – речення спеціально для родичів, які хвилюються, чи інших небайдужих читачів.
Отак-от почався мій вересень. Як ваші навчально-трудові будні? Пишіть, звоніть, діліться статтею.
Цілую, обіймаю,
Юля